Інтерв'ю з Олександром Шнайдером – заслуженим артистом України, артистом Черкаської обласної філармонії, артистом Черкаського Академічного симфонічного оркестру, мультиінструменталістом-імпровізатором, викладачем та громадським діячем.

Більшість музичних подій в Черкаській області відбувається не без Вашої участі. Це і робота на сцені в якості артиста-контрабасиста в симфонічному оркестрі чи бас-гітариста в складі колективів «Черкаський джаз-квінтет» та «Паралелі», чи створення дитячого табору «Junior Music Camp» для талановитих юних музикантів в с. Головківка, волонтерська діяльність. Це завжди повна віддача, абсолютне занурення в інтерпретацію творів, першокласна техніка! Здається, що все звучить легко, просто і не потребує особливих зусиль! Але що ховається за сценою? Я, як музикант на початку професійного шляху, вирішила дізнатися про деякі секрети Вашого творчого успіху.

М.Т.: Скажіть, як виглядає Ваш типовий день професійного музиканта?

О.Ш.: Зараз встаю дуже рано. Якщо чесно, вже в 7-7:15 уже в філармонії. На контрабасі граю півтори години, це мінімум. Вчу етюди, оркестрові партії, і не тільки.. Сьогодні не встиг ще на гітарі пограти. Зараз опановую баян. Хоча я його вже потрохи давно опановую, він мені дуже подобається!

М.Т.: Як Ви почали свій музичний шлях? Хто або що надихнуло Вас зайнятися музикою?

О.Ш.: Як тільки родився! Я ж з Західної України! Мені пуповину відрізали та відразу дали сопілку. Сказали: все, заробляй на молоко! (посміхається)

М.Т.: То сопілка - перший інструмент, на якому Ви грали?

О.Ш.: Так. Тато зробив спеціальну сопілочку під мої пальчики. Він був майстром з виготовлення сопілок. Тож, вже з чотирьох років я грав.

М.Т.: А потім було, мабуть, навчання в музичній школі?

О.Ш.: Так. Але в клас скрипки.

М.Т.: Нічого собі. І закінчили по класу скрипки?

О.Ш.: Звичайно! Я ж скрипаль!

М.Т.: А як же тоді Ви на контрабас перейшли?

О.Ш.: По закінченню школи потрібно було обирати майбутню професію. Я хотів бути шофером – як мій хрещений. Він був далекобійником, їздив кругом по Україні, часто брав мене з собою у відрядження. А потім в останній рік навчання тато говорить: розумієш, шофер – також професія, але тобі Боженько дав інший талант: до музики! Я тоді добре грав на скрипці. Тож, ми поїхали на прослуховування в Рівненське музичне училище до завідуючого струнним відділом Володимира Бортніка. Він схвально поставився до моєї гри, музичної програми, порадив вступати. А потім тато попросив трохи зачекати, бо вони були давніми друзями і хотіли поспілкуватися.
 
М.Т.: Ваш тато також був музикантом?

О.Ш.: Тато ж в мене заслужений працівник культури України. Грав на багатьох інструментах – мультиінструменталіст! Єдине на чому не навчився грати - це на скрипці. Колись тато навіть сказав: «Саша, ти мене вже перевершив. Я граю на всьому, ти на всьому.. Але ти опанував такий інструмент як скрипку!»

…Отже, тато та Бортнік залишились спілкуватися в класі, а я вийшов у коридор. І тут, чую гру в незвичному низькому тембрі.. Я підійшов до дверей класу. Слухав, слухав. А потім не втримався і зайшов. Дивлюсь, стоїть студент і грає всю програму державних іспитів. Це якраз грав Терновець Валерій, він зараз в Кропивницькому музичному коледжі викладає, а тоді якраз був випускником. Він: «Привіт!», я: «Привіт. Можна послухаю?», він: «Звичайно!». І я стояв слухав вперше в житті контрабас наживо. А потім до класу зайшов мій майбутній вчитель Олександр Микитович Островський. Він питає: «Що тут робиш?», я: «Слухаю, як контрабас звучить! Мені дуже сподобалось!», він: «Що, кохання з першого погляду?», на що я відповів - "Так". Вчитель: "Тоді можеш екзамен здавати по скрипці, а ми тебе переводимо на контрабас". Моїй радості не було меж.

Тим часом мій тато вже бігав шукати мене по училищу. Я його знайшов і за руку потягнув до класу контрабасу. Заходимо, і я радісно доповідаю татові: «хочу пов‘язати своє життя з ось цим інструментом –  з контрабасом!». Тато як стояв, так якби стільчик був би - й сів. Тож вибір було зроблено!

М.Т.: Це було кохання з першого погляду!

О.Ш.: Так. І досі закоханий в мій інструмент! Я вже без нього жити не можу. Це ми з ним одне ціле!

М.Т.: Якими музичними інструментами Ви володієте?

О.Ш.: З дитинства продовжую грати на сопілці. З батьком та братом були троїстими музиками, їздили кругом. Брат грав на цимбалах чи барабанах, я на скрипці та сопілці, тато на баяні. Під час навчання в училищі грав на контрабасі в ансамблі ударних інструментів Котлара Людвига Михайловича, який мене і навчав гри на барабанах. Також в училищі ходив навчатися гри на гітарі до Кімстрича.

М.Т.: Як Ви так встигали? Стільки інструментів, ансамблів?

О.Ш.: Як.. з шести ранку, і до.. ми ж бувало в училищі і закривалися на ніч, домовившись із сторожем, потім десь засинаєш під ранок. Я дуже багато займався. І мені напевно пощастило в житті з вчителями. Олександр Микитович Островський стільки в мене вклав! Все, що я хотів, в мене виходило. Правильна постановка. А ще, він ніколи не давав ту програму, яку всі грали кожного року. Я понабираю нот цілу купу, Микитович так подивиться-подивиться: «нєє.. десь через пів року візьмеш цей твір. Так, давай далі.. Оцей мені подобається. Його візьмеш.» І, до речі, з класу виганяв, щоб я йшов відпочивати, бо дуже багато займався.

А коли почав займатися на контрабасі, вчитель мені дав «московський». У нас було всього 4 інструмента: три хороших і четвертий контрабас - московської меблевої фабрики, це найгірший у світі контрабас, з жильними струнами. В мене струна «ля» була, як оцей палець товщиною (показує мізинець). І додав: «Будеш на цьому навчатись грати!» А після першого технічного заліку, який я здав дуже добре, дозволив обрати інший: «Так, той контрабас постав туди в куток, буде чекати наступного. Обирай з трьох, який хочеш. Заслужив!» І я взяв повний австрійський концертний контрабас. Він був зроблений з дерева, великий і такий важкий! Я маленький, контрабас – великий. Але я його опанував.

М.Т.: Яку музику Ви любите і якій віддаєте перевагу для виконання?

О.Ш.: Я люблю різну музику… дуже люблю класику, мабуть, найбільше! Також люблю фольклор. Джаз обожнюю. А зараз граю в кількох колективах: джаз-квінтет Сергія Крашеніннікова, Cherkasy Jazz Orchestra Михайла Євтушенка, симфонічний оркестр і ще багато чого. І, звісно, наше тріо «Україна», з яким я провів 12 років свого життя, подорожуючи за кордон разом із Сергієм Рябоконем та Віктором Сотніченком. Знаєте, вуличний музикант - це не просто музи́ка, який майстерно вміє грати, а ще й артист (актор). Біля нас завжди збиралося дуже багато людей, слухали. І в якийсь момент було відчуття, що ми на великій сцені.

Ми почали грати в Фінляндії, а фіни самі по собі такі… повільні. Як правило, якщо хтось грає на вулиці, вони не зупиняються. Вони просто кидають пару марок, чи щось таке та йдуть далі. А ось біля нас завжди збиралося багато людей. Навіть директор музичного магазину неподалік почав платити нам гроші, щоб ми кожного дня грали біля його магазину та робили йому рекламу. Він нас питає: «Скільки ви заробляєте за годину?» Ми сказали суму, і він каже: «Я вам платитиму вдвічі більше, тільки стійте біля мого закладу».

М.Т.: А яку музику Ви слухаєте для натхнення або відпочинку?

О.Ш.: Люблю ввечері вдома в Черкасах ставити класику. В Головківці – залюбки можу послухати джаз. От зараз Шнітке слухаю.

М.Т.: Чи є у Вас улюблені виконавці, жанри або твори?

О.Ш.: В дитинстві тато мене вчив грі на сопілці. Коли став трохи старшим, якось запитав його: «Тато, а хто мене далі буде вчити на сопілці?», а тато відповів: «Далі життя, ти сам будеш вчитися. Я дав тобі базову підготовку, тепер слухай різних виконавців, шукай, хто тобі сподобається — штрих, подача, стиль. Все, що тобі потрібно, ти знайдеш, просто слухай». І от, на сопілці я знайшов для себе чудового виконавця — це був татів друг Василь Попадюк. Його манера гри на сопілці мені дуже сподобалась.

Серед контрабасистів мені подобається Бастер Вільямс. Я слухав багато джазових контрабасистів, але саме його манера мені найбільше лягла до душі. Його імпровізація, неординарність... Він міг стояти мовчки, а потім раптом щось влучно зіграти! І це так «cмачно».. У нього було дуже точне розуміння, коли треба замовчати, а коли навпаки. Він дуже добре відчував простір.

Щодо класики, то в класичному контрабасі для мене  це — Азархін. І ще дуже подобається Ботезіні.

М.Т.: Олександре, а як Ви справляєтеся з творчими кризами?

О.Ш.: Сьогодні такий день! Вчора, до речі, Ви бачили? Місяць був на певний відсоток більший. Раз в рік таке буває (посміхається). Знаєте, в своєму житті я завжди був різноплановою людиною. Я займаюся не тільки музикою. Дуже люблю викладати, це мене надихає, особливо коли працюю з маленькими дітками — це ж так цікаво! Окрім музики займаюсь багато чим. Наприклад, дуже люблю дерево. Столярка — це ще одне моє захоплення. Роблю з дерева різні речі, це теж приносить мені задоволення. Творча криза для мене, напевно, і не існує, бо навіть, якщо щось не виходить сьогодні, я можу переключитися і зробити щось інше. Сьогодні не вийшло — нічого страшного, вийде завтра

М.Т.: А як Ви справляєтеся зі стресом чи хвилюванням перед великими виступами?

О.Ш.: Я не хвилююсь. Я люблю адреналін, люблю непередбачувані ситуації. Напевно, це те, що мені потрібно. Колись, ми поїхали з фольклорним колективом у Францію, вперше виїжджали за кордон, працювали в Ліоні. Там був великий симпозіум. Це був величезний зал.. ми вже були готові до концерту, а наш баяніст - Сергій Рябоконь, мав певні проблеми з географічним орієнтуванням. І ось, в Ліоні, йдучи на концерт, він просто заблукав. Виступ має починатися, а Сергія немає. Рамон і Елізабет, які організовували концерт, вже в паніці, за серце хапаються. І тоді Рамон мене виштовхує: «Іди, виступай!» Я не розумію, що відбувається, кажу, що не можу без перекладача. А перед концертом до нас підійшла дівчина з України, Марія, сказала, що може допомогти з перекладом, якщо буде потрібно. Я й гукаю: «Марія!» Вона підходить. І я вже зрозумів, що треба тягнути час, поки хтось піде шукати баяніста. Я розповідав про Україну, а в мене завжди з собою купа сопілок. Розповідав, що наша Україна має багато регіонів, от на Гуцульщині є такі різні обрядові мелодії, які грають на весіллях... І показую, як вони звучать. Люди слухають, і я розповідаю далі, як у кожному регіоні музика має свої особливості. Це тривало, мабуть, хвилин двадцять, і раптом чую: «Саша! Саша!» Я обертаюсь — а Сергій вже стоїть з баяном: «Все, досить балачок! Час виступати!» Ось це для мене адреналін. Я люблю, коли виходиш на сцену, і не знаєш, що буде далі. Це класно! Для мене це зовсім не стрес, навпаки, я прагну таких моментів. А ось мій тато, світла йому пам'ять, був зовсім іншим. Він хвилювався, виходячи на сцену, і це все відобразилося на нервах.

М.Т.: Як Ви вважаєте, чи змінилася публіка до 2022 року і після? І чи вплинули світові події на сприйняття музики?
 
О.Ш.: Раніше, коли люди замовляли музику, часто просили щось швидке, танцювальне — це було дуже популярно. Нині ж, коли хтось замовляє виступ, зазвичай говорять, щоб музика була не надто гучною, шумною. Зараз такий час, що краще не грати занадто емоційно. Людям важко це чути.

З початком війни змінилося все. Тоді концертів стало дуже мало. Коли я пішов допомагати в волонтерський центр у МБК ім.І.Кулика, то відчував, як все навколо змінилося. Треба було ходити на репетиції, але я з величезним небажанням брав у руки свій інструмент, свій улюблений контрабас. Я просто не міг займатися на ньому. Думки були зовсім не про музику — думав про те, як бути там, як допомогти, як витримати цю ситуацію. Це було непросто. Хоча, слава Богу, ситуація трохи вирівнюється. Зараз, коли люди приходять на концерт, кажуть що живого виконання дуже не вистачає. Під час війни, люди стали по-справжньому «голодними» до музики. Навіть у такі важкі часи, вона повинна бути обов'язково. Має бути такий правильно підібраний репертуар, що приносить задоволення та по справжньому допомагає людям.
 
М.Т.: А от музика є вашою підтримкою зараз? Адже Ви назад повернулись до контрабасу, до музики.
 
О.Ш.: Напевно, з часом звикаєш до того стану – жити під час війни, починаєш адаптуватися. Для мене поштовхом стало, коли Саша Бондаренко (черкаський поет, волонтер) мені зателефонував. Це було в той період, коли все тільки починалося, і він сказав: «Треба їхати в Запоріжжя та грати на весіллі для військових урочисту церемонію». Я йому відповів: «Саша, я не можу зараз — я не можу грати, у мене нічого не виходить». Але він тоді дав мені справжнього копняка: «Яке не можу? Ви повинні творити! Ви повинні допомагати! Ви повинні рятувати людей!» Ці слова мене пробудили. Я відчув, що треба продовжувати. Це було те, чого мені не вистачало в той момент. Ми виступали на тій церемонії. Саша проводив її, а я озвучував все на сопілці, співав пісні, грав на гітарі. Згодом гості ділилися враженнями: «Стільки разів бували на весіллях, але такого оригінального весілля ще не бачили — це було справжнє українське, живе, непідробне.»

М.Т.: А які б Ви зараз зробили побажання юним музикантам?

О.Ш.: Коли я навчався, деякі викладачі від мене тікали. Я їх діставав своїми питаннями: бігав до віолончеліста, до альтиста, до кожного, з ким я міг порадитись. Коли я вчив твір і щось не розумів, то не обмежувався лише порадами свого вчителя. Я йшов до інших і питав, як би вони це зіграли. Мені завжди було цікаво, як інші музиканти підходять до тих чи інших моментів. Я завжди прагнув багато знати. Це було моє велике бажання - досконало опанувати інструмент.

До нас постійно приїжджали камерні колективи, і я не втрачав шансів підійти до контрабасистів, спитати їх, показати мені те чи інше. Мій вчитель, до речі, був дуже мудрий. Якось, коли я вчився на третьому курсі, він сказав: «Іди ще на урок до Богдана Йосиповича». Це був його учень, який закінчив Одеську консерваторію і працював у музичній школі. Я кажу: «Вчитель, ви мені вже стільки дали..». на що він відповідає: «Один вчитель всього знати не може». Я приходжу до Богдана Йосиповича, вже був знайомий з ним — він колись з нами їздив на концерти в складі фольклорного колективу. Підходжу до нього і кажу: «Богдане Йосиповичу, мені вчитель запропонував звернутись до вас». Він на мене дивиться і каже: «Мене теж до інших вчителів відправляв», та продовжує «.. Ну, грошей я з тебе брати не буду. А ти на бас-гітарі граєш?» — питає він мене. Я: «Граю». Він: «Можеш деколи підмінити мене в театрі?», відповідаю: «Без проблем». Він додає: «Ще в мене є камерний оркестр, ти ж будеш там грати?» Я погоджуюсь. І він зі мною займався, і додатково.

Потім я поїхав до Володимира Чикалюка в Одесу, хотів вступати туди, але мама дуже хворіла і я мусив за нею доглядати. Тато теж хворів, брат поїхав, тому я не зміг продовжити навчання. Але вчитель дав мені дуже хорошу базову підготовку, і, самостійно опановуючи інструмент, з великим бажанням, я зміг багато досягти. Я не кажу, що не треба йти в консерваторію — навпаки, в консерваторію обов’язково треба вступати. Але можна навчитись і без неї, ось я, наприклад, чотири роки навчався в училищі — від нуля і до 4-го курсу, та дуже добре опанував інструмент. Все завдяки бажанню.

Коли навчався, я помітив одну цікаву річ: займаюсь кожен день, потім настає неділя — це був мій розвантажувальний день. В цей день я до контрабаса не підходив. Зранку грав з хлопцями у футбол, потім йшов у баню, а ввечері — на танці... І от що мене дивувало: коли в понеділок рано вранці знову йдеш займатись, той рівень до якого дійшов у суботу зникає. Займаєшся в понеділок, вівторок, і тільки на ранок середи те, до чого ти дійшов у суботу починає повертатися. Це якийсь такий цикл.

Тож до чого я веду: треба постійно займатися, не давати собі послаблення. Я, звісно, давав собі час для відпочинку. Це було необхідно, тому що з'являються мозолі, і треба давати собі перерву від інструменту. Та надовго зупинятись не можна, бо потім втрачаєш форму. Потрібно постійно працювати, інакше техніка втрачається. Кожен інструмент має свою специфіку, свої вимоги до пальців і руки. Але якщо ви будете регулярно практикуватися, все вийде! Головне — не лінуватися, і тоді ви досягнете успіху!

На фото: зліва - Олександр Шнайдер, посередині - його учень Патрикей, справа – Марія Тищенко.

Інтерв`ю записала студентка 1 курсу спеціалізації “Теорія музики” Марія Тищенко.